Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу: позиція Верховного Суду

Згідно із статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України.

Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що «майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім`ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця».

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

ОСОБА_2 наголошувала на тому, що частина вбудованого нежитлового приміщення першого поверху та підвалу площею 190,1 кв.м по АДРЕСА_1  була придбана за обігові кошти підприємця, отримані від її господарської (підприємницької) діяльності.

Аналіз матеріалів свідчить про те, що згідно пункту 2.1 договору купівлі-продажу комунального майна від 22 червня 2006 року покупець зобов`язаний внести 163 400 грн, в т. ч. ПДВ 27 240 грн за придбаний об`єкт приватизації протягом 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Термін сплати може бути продовжений ще на 30 календарних днів за умови внесення покупцем не менше 50 відсотків від ціни продажу об`єкта.

Згідно пункту 2.3 договору купівлі-продажу розрахунки за об`єкт приватизації здійснюються таким чином: -власні кошти продавця в сумі 163 440 грн, в т. ч. ПДВ 27 240 грн перераховуються з рахунку покупця № НОМЕР_4 в Центральному Смілянському відділенні ЧГРУ «Приватбанку», МФО 354347, код 2355602227 на рахунок продавця № НОМЕР_5 в УДК в Черкаській області, МФО 854018, код 21389077.

У справі, що переглядається суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили надані докази та не дали оцінки тим обставинам, що в матеріалах справи містяться копії платіжних доручень № 56 від 15 серпня 2006 року та № 58 від 16 серпня 2006 року по сплаті підприємцем ОСОБА_2 грошових коштів відповідно  у розмірі 1 080,00 грн та 62360,00 грн за приватизацію об`єкта по АДРЕСА_2 за договором № 717749 від 22 червня 2006 року (т. 2 арк. спр. 59).

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій без встановлення джерела коштів на придбання спірного майна та мети його придбання зробили передчасний висновок про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.